Я вірив у майбутнє своєї країни: Росія змінювалася просто на моїх очах. Я завершив президентську програму й горів бажанням розвивати нові землі. Але загинув у конфлікті з зрадниками, для яких слово Батьківщина — пустий звук і розпил бюджетів.
І нехай відплата спіткала їх за гріхи!
Де я так завинив, що мене закинуло в XIX століття — та ще й у тіло морального негідника, який програв у карти поміщика? Мій маєток у заставі в банку, тріщину в будинку сором’язливо прикриває картина з оголеною панночкою, а бандити приходять сюди, як до себе додому! Ах так, матуся поїхала в Петербург, забравши з собою всі гроші, що були.
Усе?
Ні, він — тобто тепер уже я — ще й бал усьому суспільству пообіцяв…
— Пан! Ті нелюди знову прийшли, погрожують розправою! — чую тремтячий голос керуючого.
— Йду, йду, Ємелько, — зі зітханням беру пістолет із тумбочки.
Ну що ж, де наша не пропадає! Росія-матінко, зустрічай свого сина!