Я вірив у майбутнє своєї країни — Росія змінювалася на очах. Я завершив президентську програму й горів бажанням розвивати нові землі. Але загинув у конфлікті з підлими зрадниками, для кого слово «Вітчизна» — порожній звук і хто розпилював бюджети. І хай буде їм по гріхах!
Де це я так завинив, що потрапив у ХІХ століття — у тіло морального виродка, який програв у карти поміщика. Моє маєток закладено в банку, а в будинку тріщину прикриває картина з оголеною панночкою — і як до себе додому заходять бандити! Ах так, маман поїхала до Петербурга, забравши всі гроші, що були. Усе? Ні — він, тобто вже я, обіцяв суспільству бал…
— Пане! Там знову ці нелюди погрожують розправою! — чую тремтливий голос управляючого.
— Іду, іду, Ємелька, — зі зітханням беру пістолет із тумбочки. Що ж, де наша не пропадала! Росія-матінко, зустрічай свого сина!