– Де мама? Мамочко, де ти? – жалібним голоском питає малеча. Вона крутить головою. Але на цьому березі острова, куди нас викинули хвилі після біди, мами немає.
– Не хвилюйся, – заспокоюю я. – З твоєю мамою все добре. Ми її знайдемо. Вона має бути десь тут.
Ось тільки де?
– Її пірати схопили! – підскакує хлопчик. – А ми її визволимо!
Він уже встиг дістати палицю. Маше нею. Настрій бойовий.
Увесь мокрий, як і ми, але не сумує.
– Ніяких піратів немає, – реагую я. – Ти надивився усього. Сестру палицею не зачепи.
– А я писати хочу, – раптом канючитє дрібна.
Цього ще не вистачало.
– То що мені з вами робити? – зітхаю я через навалені проблеми.
Опинитися на необжитому острові з двома непосидючими дітьми — повний кошмар. Особливо чоловікові, який не знає, як узагалі поводитися з ними. Ще й погіршує ситуацію те, що це діти колишньої. А саму її треба ще знайти. Сподіваюся, що хвилі викинули Аню на цей самий острів. Було б непогано поставити їй питання — а від кого ці діти?