«Я зараз покличу тата! Це його будинок!» — кричить нахабна малеча, що залізла на мою ділянку, і погрожує комусь з того боку паркану.
«Він тобі влаштує! Тож краще тікай!»
У мене від такої впевненості самі собою піднімаються брови.
— Тобто тата кличеш? — подаю голос у неї за спиною.
Вона здригається й озирається, але все одно продовжує кричати в бік невидимого супротивника:
— Усе! Мій таточко вже тут! Зараз тобі буде погано! Тікай!
А мені тихцем видає наказ:
— Ти будеш моїм таточком!
Погляд у неї впертий, ніби рішення вже ухвалили за нас двох.
— З якого дива мені на це погоджуватися?
— Бо якщо дізнаються, що я мамина донька, маму виженуть з роботи. Я чула, як вона сказала тітці: якщо її звільнять… — малеча округляє очі для переконливості, — їй кінець.
На свою біду я втрутився й заступився за нахабну дівчинку, яка вломилася до мене на ділянку. Чомусь оточення одразу вирішило, що вона справді моя донька. І дуже скоро це непорозуміння обертається проблемами: тепер уже мені доводиться вмовляти її зіграти роль моєї «доньки» по-справжньому.
А остаточно все летить шкереберть, коли я дізнаюся, хто її мама.