— Це мій син! — східний чоловік гаркоче так, що стіни ходять ходуном.
Я гублюся. Мені трусить. Я опускаю погляд у підлогу.
— Ні, — я кажу ледь чутно, а очі наповнюються сльозами. — Він не твій… не твій… — повторюю відчайдушно.
Я брешу. Валід був моїм першим. Єдиним.
Він примружує темні очі. Робить крок у мій бік, нависає.
— Це. Мій. Спадкоємець. Я знаю. Але якщо так, то зробимо тест ДНК. І якщо моє припущення підтвердиться, я заберу своє за правом. У машину.