Двері мені відчинила тітонька. Виглядала товстенькою у своїй пуховій кофті, й здавалося, що вона займає собою половину всього простору нашої тісної прихожої. Під пахвою в неї була об’ємна книга, а в руках — тарілка зі солодким пирогом, нарізаним на тоненькі скибочки. Точно, я відірвала тітоньку Мілу від її улюбленої справи — читання детективів.
— Хочеш їсти, Жень? — запитала вона.
Взявши з її тарілки скибочку побільше, я целком запхнула її в рот і схвально замичала: так, мовляв, дуже хочу.
— Я вже поїла, але якщо ти не проти, вип’ю з тобою чаю, — запропонувала тітонька.
— Звісно, — промовила я, нарешті пережовуючи пиріг, і пройшла на кухню. Тітонька Міла, розкриваючи книгу на ходу, відправила мене чекати, поки я поем і покличу її пити чай.
З тітонькою я живу вже близько двох років. Маю змогу купити власну квартиру, але, чесно кажучи, не хочу переїжджати: я звикла до тітоньки, та й їй без мене буде нудно. Сама я родом із Москви. Там же й освіту здобула. Ніяких курсів, як збрехав Кошкін, я не закінчувала. А закінчила спеціалізований військовий інститут. Усе, що ми там вивчали, перелічити досить складно. Мабуть, достатньо буде сказати, що головними замовниками випускників були КДБ та військова розвідка.