«Усе-таки ми все більше стаємо схожими на Європу», — з задоволенням зауважив Гуров. — «За всіх наших недоліків». — «За наших окремих недоліків», — поправив його Крячко. — «Ніби-то не типових і легко усувних у робочому порядку…» Площа по інший бік вокзалу виявилася теж дуже гарною: чисто виметеною, по периметру оточеною високими тополями з золотистими верхівками. За ними відкривалася панорама залитого сонцем міста — прямі вулиці, прикрашені зеленню дерев, світлі прямокутники п’ятиповерхових будинків, а подекуди будівлі й вище — за місцевими мірками майже хмарочоси.
Незважаючи на ранню годину, а може, саме тому, площа була заповнена автомобілями. Було багато іномарок нових моделей, що сліпили нікелем і лаком. На їхньому тлі запилений, розбитий «Мерседес» Крячка виглядав так, ніби його щойно перенесли з виставки «На зорі автомобілебудування». Гуров, посміхаючись, так і сказав товаришеві, на що той без жодного збентеження відповів:
— Зате його здалеку видно. Шукати не треба.
— Глянь, а то й справді знайде хтось! — жартома пригрозив Гуров, навіть не підозрюючи, як близький до істини.
Щойно вони підійшли до автомобіля, і Крячко поліз по ключі, як раптом перед ними, ніби з повітря, з’явився молодий, але дуже суворий чоловік у формі лейтенанта міліції. Не поспішаючи козирнув і з якоюсь злою іронією поцікавився: