Я прокинувся — чорний сніг, тіла на площі, ворони рвуть плоть.
Рязань спалена. Татари пішли, але їхні пси-кипчаки добирають уцілілих. А поруч — дитина з білим волоссям кличе мене на ім’я. Каже, що я — ратник Ратмир, який обіцяв захистити його рідних.
Я? Вчора я жив в зовсім іншій епосі. Сьогодні — голий серед мертвих, з чужим тілом і чужою пам’яттю.
Що робити?
Відповідь одна. Русь не плаче, Русь б’ється.
Я підняв меч, зібрав навколо себе тих, хто вцілів, і вперше зрозумів — моє час тепер тут. Татарським думають, що Русь уже підкорена.
Вони помиляються.
Я тут не для того, щоб померти разом із Рязанню. Я тут, щоб розпочати визвольну війну.