Я прокинувся — чорний сніг, тіла на площі, круки рвуть плоть.
Рязань спалена. Татари пішли, але їхні пси-кипчаки добирають уцілілих. А поруч — дитина з білим волоссям кличе мене на ім’я. Каже, що я — ратник Ратмир, який пообіцяв захистити його рідних.
Я? Учора я жив у зовсім іншій епосі. Сьогодні — голий серед мертвих, та ще й у чужому тілі й з чужою пам’яттю.
Що робити?
Відповідь одна. Руські не плачуть, руські б’ються.
Я підняв меч, зібрав навколо себе тих, хто уцілів, і вперше зрозумів — моє час тепер тут. Татари думають, що Русь уже підкорена.
Вони помиляються.
Я тут не для того, щоб померти разом із Рязанню. Я тут, щоб почати визвольну війну.