Я отямився — навколо був чорний сніг, на площі лежали розрубані люди, ворони клювали мертву плоть… Рязань спалили дотла. Орда вже пішла, але їхні кипчацькі пси прочісують руїни й добивають тих, хто ще дихає.
І серед цього кошмару поруч стоїть дитина з білим волоссям і кличе мене на ім’я. Вона запевняє, що я воїн Ратмир і дав клятву захистити його близьких.
Тільки як таке можливо? Ще вчора я жив в іншій епосі. А сьогодні — голий серед трупів, у чужому тілі й із уривками чужих спогадів у голові. Що мені робити?
Вибір один: не оплакувати, а битися. Я підняв меч, зібрав тих, хто вцілів, і зрозумів — моє місце тепер тут. Татари вирішили, що Русь уже зламана.
Вони прорахувалися. Я опинився в Рязані не для того, щоб лягти з нею в могилу. Я тут, щоб підняти війну за визволення.