Померти у п’ятдесять вісім, будучи олігархом своєї епохи — прикро. Прийти до тями двадцятирічним білоґвардійцем у крижаному вагоні, що прямує на Харбін — от це вже сюрприз.
У кишенях порожньо. Після тифу тіло підкоряється через силу, а за дверима теплушки — китайські патрулі, мародерські шайки й безжальний 1920 рік.
Мій єдиний капітал — вірний козак-пластун із «маузером», хлопчисько, спадкоємець заможної родини, і сотня емігрантів, які зголодніли. Мій план — зухвалість і навички, привезені з попереднього життя.
Я не маю наміру витягувати з руїн повалену Імперію. Я створю власну.