Померти у 58 років, будучи олігархом свого часу, — прикро. Отямитися 20-річним білогвардійцем у крижаному вагоні, що мчить до Харбіна, — от це сюрприз.
У кишенях порожньо, тіло ледве тримається після тифу, а за дверима теплушки — китайські патрулі, мародери й безжальний 1920 рік.
Мій єдиний капітал — вірний козак-пластун із «маузером», хлопець-спадкоємець заможного прізвища і сотня голодних емігрантів. Мій план — зухвалість і навички, привнесені з минулого життя.
Я не маю наміру витягувати з руїн Імперію. Я створю свою.