— Як ти тут… — я мимоволі роблю крок назад, червонію під його жадібним поглядом.
— Працюю, — голос у нього такий самий. Такий, від якого ноги йдуть ходором.
— Але ж ти…
— Ми нікому не скажемо, так, Клубничко? — він крокує до мене й різко притискає до стіни…
Моя практика — головний шанс на краще життя. У столиці, в одному з найбільших дослідницьких центрів нашої країни. І я цього не упущу!
Ось тільки моє минуле наздоганяє мене раптово. Це минуле — неможливо широкі плечі, неймовірно гарячі руки, шалено жадібний погляд. Та ще й у мене від нього є донька.