Мене зв’язала клятва не брати чужого — спробуй тільки стриматися, коли в тебе немає нічого свого, навіть імені. Доводилося викручуватися й видавати себе за іншого, розвивати чаклунський талант і ставати адептом не гіршим за інших.
І свого я добився — так, але з тим самим успіхом міг би вибудувати замок із піску, сподіваючись, що хвиля, що набіжить на берег, його не змиє. Змиє! Непременно змиє! Убивці не відступлять і виконають замовлення не сьогодні, так завтра. А раз чужого впрок не йде, значить, час обзавестися власним ім’ям — моїм і тільки моїм. Решта додасться. За рештою справа не стане.