«— Мета поїздки», — суворо каже чоловік з чорними очима.
Я б і рада відповісти, але сповзаюча бретелька й його дряпаючий погляд позбавляють мене будь-яких здорових думок.
«— У вас прийнято допитувати туристів чи мені одній так пощастило?»
Він ледь помітно усміхається — кутиком губ.
«— Пощастило. У нас деяких не питають. Їх просто пускають по колу. Повторюю питання. Мета приїзду».
А я… я справді не знаю, що відповісти. Жоден із варіантів не влаштує Сіді Ясина.
«— Тоді знімай свою ганчір’я. І не смикайся».
«— Ч… що?..» — голос зрадницьки зривається.
Коли начальник доручає мені поїхати в пустелю на пошуки свого брата, що зник, я погоджуюся одразу. Я журналістка. Загадки — моя робота. І моя слабкість. Тепер я в Сахарі. Під виглядом звичайної туристки. Пытаюся зрозуміти, що сталося насправді.
От тільки пустеля не любить допитливих. І особливо тих, хто опиняється вночі без зв’язку. Лицем до лиця з небезпечним чоловіком, який явно знає про цю історію значно більше, ніж каже. І чомусь зовсім не поспішає мене відпускати.
ОДНОТОМНИК. ХЕ.