Роблячи власну історію надбанням іншого, оповідач не лише повертає її в пам’ять, але й певною мірою знову матеріалізує. Звісно, вона й так не вигадка, однак до слів їй бракувало справжності. У результаті спільних зусиль оповідача й слухача, або читача, що спирається на перила неможливого Моста Часу, на шляху з’являються одна за одною видимі й відчутні зарубки.
Тож ось вам історія про рибник, рибалку й рибку — і ще про мокру ворону, і про кінець світу теж, і, якщо вже на те пішло, — про початок світу. І як добре, що в цього слова так багато сенсів: куди не поверни, все — правда. Розповісти про це було майже неможливо, але якщо не здійснювати неможливе принаймні інколи, людське життя втрачає свій сокровенний зміст.