Води сплять

Вітер виє й стогне; у його подиху — гіркота. Ричить і гавкає грім, блискавки з скаженою силою вгризаються в плато сяючих каменів, лякаючи навіть Тіні. Плато, що знало час похмурого розквіту, було розоране шрамами — слідами катаклізму. Землю розтинає звивиста тріщина — наче розірвана рана від батога по обличчю. Тут і там повзуть в’язанки туману, пофарбованого в тисячу відтінків сірого й чорного; лише подекуди видно жалюгідні цятки інших кольорів.

Посеред плато височить таємнича цитадель. Вона величезна, сіра й неймовірно давня — давніша за людську літописну пам’ять. Одна з її веж впала поперек розщелини. З глибини твердині, порушуючи вікову тишу, лунає ритмічний, повільний, такий, що присипляє, стукіт — наче там б’ється серце світу.

Смерть є вічність. Вічність є камінь. Камінь є безмовність. Камінь не може говорити. Але він пам’ятає.

Так починається наступна історія, що виходить із-під пера Літописця й Прапороносця Чорного загону — Мургена. Солдати зайняті військовими приготуваннями. Попереду зимовий наступ. Незабаром бійцям доведеться вирушити на південь — назустріч неминучому й, можливо, останньому зіткненню з військами Володаря Теней. Більша частина сил уже була в дорозі, яка обіцяла бути довгою й важкою. І попереду рівнина Чарандапраш… Але тут у гру вступає нова страшна сила. А це означає: Рік Черепів уже близько, і нікому не дано передбачити результат битви.