Веселі поминки

«Наш літак підлітав до рідного Тарасова. Кілька днів я провела в далекій військовій частині, де виконувала свої службові обов’язки як юрисконсульт Комітету солдатських матерів—яким я є в останній час, принаймні офіційно.

У душі лишався неприємний осадок, втім, до його гіркого присмаку я встигла звикнути за місяці роботи в цій організації.

Випадок був типовий. Тарасівський хлопець з рудуватим волоссям, за волею випадку закинутий у цей “тмутараканський” військовий округ, потрапив у огидну систему “неуставних відносин”, через яку мало не наклав на себе руки.

Його старші товариші сприймали його не інакше як цапа-відбувайла й компенсували на ньому всі свої убогі прищаво-жлобські комплекси.

З моїми стараннями хлопця перевели в інший округ, а його колишньому командиру доведеться-таки розлучитися з погонами й продовжувати зловживати спиртним уже без відриву від виробництва. Для цього я зробила все необхідне.

Але кое-що я дозволила собі і для душі. Під час останньої зустрічі з головним катом мого “підзахисного” я не втрималася й додала йому ще одну проблему як мінімум на два тижні—причому саме в тій сфері, якою він особливо пишався.

Як простіше сказати: на прощання, залишившись із ниміч уіч-на-іч, я так обробила йому геніталії модним туфелькою, що він проводжав мене довгим земним поклоном».