Шлях обдарованого. Щуролов. Книга друга. Частина друга

«Дихання вкрали, я вже не біжу, а ледве тягну ноги, переставляючи їх. Все в грудях горить, я на останньому подиху.

Усе… кінець, мене загнали, мов якусь тварину — оленя. А зграя вовків, точніше, нежить, буквально по п’ятах жене мене, спрямовуючи до однієї відомої тільки їм мети.

Схил… загнали на укос скелі — і ось уже ніде більше бігти…

Ото попав—увійшли в пляму… та я ж попереджав, був проти. Але ті, хто й наполягав на цій, як вони казали, пробній вилазці, врешті решт кинули одного — у глибині плями… Хоча їх, у цьому, важко звинувачувати.

Похитили мого скакуна, а за нами вже вв’язалася погоня. Може, ми й самі потрапили в підставлену пастку. Схоже, нас виловлювали й так підлаштували напад, що поранений кінь, який скинув мене, помчав навздогін за напарниками, що втекли. А я залишився один проти купи нежиті. На щастя, зі мною чомусь нічого не зламалося й ноги не вивернуло, коли на землю зі всім розгоном, на всій швидкості, в’їхав кінь. Йому в круп влучила стріла — от він і зірвався, а мені, умінь і досвіду не вистачило в сідлі втриматися. А тепер, схоже, все — відбігав. Ось оточують твари… та чомусь не нападають. Наче щось зображають і зовсім не бояться мене, зовсім маленького. А ви, хлопці, дарма. Я своє життя вам за дорогу продам.

Але як же план на цю вилазку — від самого початку мені не подобався. Та хто б мене слухав. Ішаки… домовитися між собою ні чорта не можуть, а туди ж — мене намагаються командувати. Та хоч умовили лише випробувати спосіб пересування верхи плямою…

Випробували на свою голову, а тепер мені гинути…»