Не відпусти нас

Чорний позашляховик, блиснувши полірованим блиском в осінньому сонці, підрізав її «німця», і Надя ледь встигла вписатися в поворот.

— Дивись, куди їдеш! У мене діти на задньому сидінні! — злісно гукнула вона, відчинивши вікно.

Її погляд палав люттю на водія та пасажира з мужнім профілем, а наступної миті серце глухо вдарило й полетіло кудись униз. Зелені очі пасажира — такі знайомі й до болю рідні — прошили її наскрізь, позбавивши здатності дихати.

— Мамочко, ми побігли!

— Мамочко, поки! Забереш нас?

Надя машинально кивнула. Вона впізнала пасажира чорного позашляховика, і перед очима поплив туман.