У палаті тихо. Вона без тями. На обличчі — киснева маска. Я сідаю поруч, лягаю лицем на її живіт.
— Ненавиджу тебе, Кошкіна… — задихаючись шепочу я, стискаючи прохолодні пальці.
— Навіщо ти знову з’явилася в моєму житті?..
У грудях болісно вибухає наднова, оглушуючи прокинутими знову почуттями. Це фініш… Я знову вв’язалася. Пристреліть мене, я хочу лягти поруч і отримати свою порцію знеболювального.
Її повіки повільно розкриваються. Погляд пливе…
— Кошкіна… — ковтаю ком у горлі.
— Аленка — моя дочка? ”
Непослухною рукою вона зриває з себе кисневу маску.
— Зникни… Айдаров… вона тільки моя…