— Альтаї, гроші будуть крайній термін за тиждень, максимум за два, — нервово каже батько.
— Я не даю відстрочок. Та грошей тобі нізвідки взяти.
— У мене в Італії…
Альтаї перериває батька гучним сміхом.
— Ти думаєш, я дам тобі виїхати з країни?
— Тобі потрібні ці гроші, а мені потрібен час, щоб їх дістати. Ти ж знаєш мене, Альтаї, ми сто років ведемо справи. Я даю тобі слово, що повернуся за будь-яких обставин.
Альтаї переводить очі на мене — і мені стає не по собі.
Ця людина була частиною темного боку життя мого батька, куди мені було заборонено лізти. Поговаривають, що він пройшов пекло — про це свідчать зламані вуха, шрам у роті й очі: порожні, без емоцій.
— Гаразд. Валуй у свою Італію. Але Рада поки що «відпочине» на моїй базі.
— Про це не може бути й мови…
— Чому? Ти ж повернешся. Буде стимул поспішити.