Я підійшла до чоловіка, притулилася до нього і зробила кілька кадрів. — Селфі! — Якого біса ти робиш? — гаркнув на мене. — Мене звати Віра, і я — твоя пара! — заявила, дивлячись прямо в очі. — Ти… дрібнота, забирайся звідси! Ось дорога в село. До ночі встигнеш! — він розвернувся й пішов до будиночка, що виднівся за деревами.*** Я повірила в казку, торкнулася носа кам’яної змії. Загадала бажання — зустріти того самого, єдиного… Давній храм переніс мене в ліс прямо під ноги до похмурого чоловіка, який виявився моєю парою й оборотнем-ведмедем. Але він заперечує наш зв’язок. І впирається, як осел! Він сказав, що йому ніхто не потрібен! Доведеться брати цю фортецю штурмом. Я й не таких як він добувала з панцира!