— Ти визнаєш себе винною? — Відрекаєшся ти від Сатани? Тишу нічного повітря прорізав виття вовчиці, що оплакує загибель вовченяти. Воно страшне, протяжне, з гавкотом і переливами — сплетене з відчаю й надії. Душороздираючий крик матері, яка ніколи не годувала грудьми. Хижачка-самка кликала самця, щоб разом помститися вбивцям…
Ізабель випросталася й замовкла — не варто кликати біду. Її дитина жива! Вона була в цьому певна. Не настільки графиня кровожерлива, щоб знищити малюка — плоть від плоті її сина… Або ж настільки? Вампірша знову завила, але цього разу виття більше схоже було на довгий грізний рик, що обіцяє му́чительну смерть кривдникам. А гавкіт у кінці — на гіркий плач з істеричним реготом…