— «Брат?! У мене є брат??» — «Які тони, Ярославно?» — суворо примружується батько. — «Ну вибач, тату. Життя не підготувало мене до такого!» — «Він житиме з нами?» — «Звісно. Він же моя дитина». Я теж хочу капризно фиркнути, але постійно забуваю, що він йому не рідна дочка. Та все ж — улюблена. І я не хочу втрачати любов батька! — «А чому не зі своєю матір’ю?» — «Вона давно померла. Він жив у інтернаті». — «Боже…» — я страждальницьки закочую очі. — «Ти хоч раз спілкувався з публікою з інтернату? А я — так! Твоєю легкою депутатською рукою, коли ти відправив мене в табір відпочинку разом із ними! Вони хамлять, п’ють, наркоманять, псують, крадуть і постійно брешуть!» — «Він мій син, Ярославно. Його звати Іван. Він хороший хлопець». — «Та звідки тобі знати який він?!»