Шосте чуття Рідера

Чому Едгара Воллеса називають королем трилера?

Відповідь на це питання лежить на поверхні. Він навчив письменників XX століття створювати захопливі історії.

Невже?

Сюжети Едгара Воллеса настільки неймовірні своїми поворотами власне сюжетної лінії, що читач у якийсь момент виявляється наче загипнотизованим тривогою. Він починає соватися в кріслі та запитує себе, що ж буде далі: поступово втрачає над собою контроль і наче ходячий, точніше читаючий, мерлець блукає лабіринтами божевільного сюжету, вибудуваного автором.

Лабіринти своїх романів Воллес збирав, наче з деталей дитячого конструктора, тож ви завжди зустрінете героя, який неодмінно переможе в кінці, героїню, яку врятують від чогось гіршого за просто смерть, лиходіїв різних мастей, але таких, що теж піддаються класифікації...

Метод побудови сюжету в Едгара Воллеса, як і багато інших геніальних ідей, дуже простий. На початку письменник завжди пропонує зав’язку інтриги, яка вирішиться лише в кінці в ході довгого й нудного пояснення. Так було побудовано більшість сенсаційних романів — найкращих представників жанру, що панував у XIX столітті. Воллес усвідомлював, що читачам XX століття, принаймні більшості, стало нудно читати довжелезний роман, у якому лише одна інтрига. Справді кажучи, літературна майстерність самого Воллеса не дозволила б йому створювати безліч описів маєтків, персонажів і відчуттів. Його літературний талант, вирощений у найкращі роки в журналістиці, був дуже обмеженим. Тут потрібно було створювати невеликі захопливі історії, здатні вміститися на газетну шпальту. Едгар Воллес був іншою людиною — швидкою та самовпевненою. Його сильною стороною було вміння створювати малі форми, а отже він і придумав дуже хитрий хід.

Сюжет його романів був, як я вже сказав, однією інтригою. Але всередині роман складався з епізодів, глав, частин, кожна з яких мала власну інтригу: тобто зав’язку, розвиток і розв’язку в кінці епізоду. Але якби ми взялися читати такий роман, він був би надто схожий на збірку пригодницьких історій, тому хитрий письменник ставив зав’язку наступного епізоду перед розв’язкою попереднього. Виходила щільно сплетена конструкція: герой не встигав розібратися з однією ситуацією, як уже пірнав у наступну.

А наївними його романи нам здаються лише тому, що його сюжети, його ідеї й відкриття в XX столітті використовували так багато разів, що нам вони тепер здаються заїждженими, пережованими й вторинними. Ефект від романів був таким, що десятки, якщо не сотні письменників кинулися розповідати історії про шляхетних месників і приватних детективів, які замінили собою правоохоронні й судові органи. Тисячі письменників стали використовувати прийом, де всередині однієї великої інтриги було кілька невеликих сюжетних ліній, сплетених в єдину оповідь. Усі автори класичних детективів визнавали, наскільки сильним був вплив романів Едгара Воллеса: як він заволодів увагою читачів і привчив їх читати популярну літературу. Зрештою, сам Артур Конан Дойл розраховував знайти в особі Едгара Воллеса літературного спадкоємця.

Послухайте 8 оповідань Едгара Воллеса й оцініть…