П'ять кроків назустріч

— Меді! — я передражнюю. — Заткніться обидва. — голос подає Ейден. — А ти що там базікає, малявко? — я сміюся.

— Припиніть усі, — видихає мама, а Ді тихо сміється, дивлячись на неї, тим часом тато самовдоволено усміхається.

Меді схрестила руки на грудях і зморщила носика, на секунду зустрівшись поглядом із мамою.

— Господи, колись ми вже повечеряємо нормально? — говорить вона.

Мені здається, мама зверталася до нас не стільки, скільки говорила сама із собою, але це було досить смішно.

— Нагадайте, скільки вам років? — продовжує вона.

— Двадцять два, тиждень і двадцять три, — кажу я.

— Ще є малявка п’ятнадцяти років.

— Мені шістнадцять, — заявляє молодший брат.

— А мені скоро двадцять три, і що тепер?

— У вас мозку нема, — бурчить він. — На твоєму місці я б мовчав. У мене може випадково смикнути лікоть.

— А в мене нога.

— Ми можемо поїсти спокійно? — перебиває мама.

— Добре, — я усміхаюся, краєм ока дивлячись на батька, який ледь стримує сміх.

— А молитва буде?

— Кожен візьміть собі по ніжці, — вказує мама.

Я піднімаю питаннячки брову, але підкоряюся — як і Ейден.

— А тепер засуньте її в рот, щоб замовкнути хоча б на п’ять хвилин, — завершує вона, і тато не витримує: починає голосно сміятися й видавати протяжні крики.