«…Мій ідеальний і спокійний світ упав за мить. Ні, не тоді, коли хлопчаки на магнокатах, розтинаючи повітря, мчали вулицями й кричали: „Війна, марсіанське відреб’я йде!“. І навіть не тоді, коли до нас постукала стара сусідка й оголосила, що військові частини евакуюють, а цивільне населення кидають напризволяще.
Ні — не долі, а марсіанських солдатів, які виявилися в рази спритнішими за чоловіків із Землі.
Ні, мій світ упав дещо пізніше: коли в наш дім ввалилися дезертири. Не воїнів супротивника треба було боятися. Зовсім не тих, кого називали відреб’ям людства.
Лютими ворогами виявилися свої!
Не всі солдати захотіли піти. Що їх чекало після чергового тактичного відступу? Чергова битва й ще одне поразка? Смерть або поранення? Багато хто, розуміючи, що перемог землянам не бачити, просто збігали з військових частин на вільний хліб. Утікали, захопивши зброю. Напевно, вони сподівалися лише на те, що, обібравши місцевих, їм удасться наскребти квиток в іншу зоряну систему. Усі рвали туди, де не було війни, і були б раді будь-якому представнику численних рас — аби тільки він мав бажання обробляти землю й розвивати безжиттєві планети, яких у нашому всесвіті безліч…»