Бранка

— Альтаї, гроші будуть крайній термін за тиждень, максимум за два, — нервово каже батько.

— Я не даю відстрочок. Та грошей тобі нізвідки взяти.

— У мене в Італії…

Альтаї перериває батька гучним сміхом.

— Ти думаєш, я дам тобі виїхати з країни?

— Тобі потрібні ці гроші, а мені потрібен час, щоб їх дістати. Ти ж знаєш мене, Альтаї, ми сто років ведемо справи. Я даю тобі слово, що повернуся за будь-яких обставин.

Альтаї переводить очі на мене — і мені стає не по собі.

Ця людина була частиною темного боку життя мого батька, куди мені було заборонено лізти. Поговаривають, що він пройшов пекло — про це свідчать зламані вуха, шрам у роті й очі: порожні, без емоцій.

— Гаразд. Валуй у свою Італію. Але Рада поки що «відпочине» на моїй базі.

— Про це не може бути й мови…

— Чому? Ти ж повернешся. Буде стимул поспішити.