Полум'я над безоднею

Ця книжка, по суті, є наступним щаблем жанру «космічної опери»: «галактичним епосом». Премія «Г’юго» 1992 року. У центрі — Безмисленна Безодня, а від неї, мов пелюстки різнонагрітих зон полум’я, розходяться: Повільна Зона (місце, де можливі лише досвітлові швидкості й відповідна техніка) та Край (тут можлива швидкість, вища за світло, і технології ґрунтуються на цьому). За Краєм теж існує щось. Цивілізації, що виходять за Край, стають Силами. Механізм цього перетворення Віндж залишає на розсуд читачів. Але всі ми знаємо, наскільки нестійкі межі вогню. Приблизно те саме, але з набагато меншою швидкістю, відбувається і з межами зон Галактики. Одного разу біля самого Краю було знайдено Архів. Чи виринув він із боку Сил, чи дрейфував тут тисячі років, залишившись у спадок від мертвої цивілізації, — невідомо. Це могло бути будь-що: і злом, і благом. Ті, хто його знайшов, вирішують розібратися і будять Дещо. Спочатку це називатимуть Страумлійським Відхиленням, згодом — Загибеллю. Вселенське Зло, розворушене допитливими, поставить під загрозу існування всього розумного на мільйони світлових років довкола. Лише одне непокоїтиме Загибель. Можливо, на кораблі, що врятувався під час відродження сили, було щось, здатне знищити її. Надія на це і живитиме жменьку рятівників, які намагаються зберегти свої світи. У цьому й полягає головна інтрига оповіді.