Я звик розпоряджатися життями так само легко, як запалювати сірник. Мій голос — наказ. Моє мовчання — вирок. Я не рятую. Я усуваю.
Коли вона з’явилася в моєму житті, усе мало закінчитися швидко. Один погляд, одне рішення — і питання було б закрите.
Але я дав їй піти. Не з жалю. Не через слабкість.
Просто тоді це здалося правильним.
Занадто жива, занадто зухвала, занадто чужа моєму світові.
Я вважав, що спалив той міст.
Тепер вона знову тут — із наївним проханням і поглядом, ніби світ досі може бути чесним.
Я запропонував їй угоду. Жорстку. Без права на відмову.
Жодних почуттів, жодних гарантій — лише холодний розрахунок.
Та з кожною хвилиною поруч із нею стає дедалі важче тримати себе в межах.
Вона тягне мене в безодню, навіть не усвідомлюючи, що вже стоїть на краю.
І все ж я не певен, хто з нас програє першим — я, що намагаюся втримати контроль, чи вона, яка розігрує свою карту заради порятунку.