— Прошу… — майже нечутно зривається шепіт. — Прошу… хай це буде швидко.
Він не відповідає. Не відпускає. Його руки на моїй талії з кожною секундою стають дедалі жорсткішими, ніби з каменю. Він надто сильний — як не старайся, не вирватися… Залишається тільки благати. А я не звикла просити. Не звикла поступатися й згинатися — через це в мене й усі нещастя. Але перед ним не соромно схилити голову. І я знову прошу.