Ти – наша

— Я… Піду…

Голос не слухається, коліна підкошуються. Вони надто близько, дихати важко. А жорсткі, важкі погляди притискають мене до підлоги, не дають.

— Куди? — ласково питає Лис, і його хижий усміх — жахлива протилежність цій лагідності у голосі.

— Мені треба… — я не можу придумати, що саме, замовкаю, роблю ще крок. До дверей.Втекти, поки не пізно.

І тут же спиною влітаю в тверду груди Камєнєва. Пізно! Він кладе гарячу долоню мені на плече, нахиляється до шиї й каже тихо, страшно:

— Ти прийшла вже, Вася.

Я хочу заперечити, та не встигаю.

Палаючі губи легко ковзають по шиї, кидає в тремтіння, я впираюся долонями в груди Лиса, піднімаю на нього благальний погляд.

І падаю в прірву, коли він, хтиво відстежуючи, як Камєнєв гладить мене губами, шепоче:

— Тобі вже ні куди не треба. Ти — наша…

❃❃❃❃❃

УВАГА! ОГИДНЕ! ПРИНУЖЕННЯ! МЖМ!