Це місто-привид — місце, яке переслідувало мене, і яке мене створило. Мені стало зовсім ясно: я ніколи не переросту Трипл-Фоллс і не забуду того, що пережила тут. Я досі відчуваю їх усіх — моїх хлопців із того літа. Навіть розуміючи небезпеку, я із задоволенням здалася. Не прислухалась до жодного застереження. Дозволила своїй хворобі, своїй любові керувати мною й нищити. Я виконувала свою роль, прекрасно все усвідомлюючи та спокушаючи долю, аж поки вона не зробила свою справу. І навіть не думала втекти. Ми поводилися безвідповідально й легковажно, думаючи, що наша юність робить нас незламними, звільняє від тягаря наших гріхів. І поплатилися за це. Мені набридло прикидатися, що я не лишила свою душу між цими пагорбами й долинами, у лісовій гущавині, що зберігає мої секрети. Тож я повернулася — примиритися зі своєю долею. Якщо мені не вдасться достатньо оплакати минуле й вилікуватися, я продовжуватиму хворіти й далі. Такою буде моя прокляття. Та настав час визнати — навіть більше перед собою, ніж перед іншими, — що я сама відмовилася від майбутнього через те, ким стала, і через чоловіків, які цьому посприяли. Тепер я просто хочу примиритися зі своєю сутністю й забути про фінал, який на мене чекає. Бо більше не можу жити в обмані.