Хочу тебе назавжди

— Отже, Віра. Рік і шість місяців. Моя.

Я відкидаюся на спинку стільця й схрещую руки на грудях, тримаючи блок. Останнє слово звучить зовсім не як запитання, радше як ствердження, тож я киваю й підтверджую.

— Чудово, — гучно видихає Ярослав.

По тілу прокочується нервова тремтінь. Я ще не розумію, які емоції Яров відчуває від цієї новини. Він незадоволений? Злий? Роздратований? Радості в його голосі точно немає.

— У мене є дочка Віра. Вона народилася в Канаді, я правильно розумію? — питає Яр.

— Так.

— Немає що заперечити, — недобре усміхається. — Мені цікаво, що ти планувала розповісти Вірі в майбутньому? Де її батько? Чому він не піклується про неї? Хто він? Наркоман? Алкоголік? Пілот, який загинув?

— Я не збиралася брехати дочці про тебе. Ніколи не збиралася.