Доля вміє знущатися надто витончено. Щойно я був Першим мечем Імперії: вів війська за собою й вважався незамінним, а тепер я раптом став зайвим для власної країни. Мене без жалю списали й прибрали, як непотрібну річ. Трагедія? Для багатьох — так, але не для мене. Я з самого початку не довіряв імператору та його шавкам, тож заздалегідь шукав вихід. І знайшов — спосіб повернутися до життя.
Отямився я в чужому тілі — кволому й слабкому, у тілі того, кого вже везуть на смерть. Я — дворянин, якого рідний батько продав у рабство. Зараз я тремчу в клітці разом із такими ж засудженими, і нас перевозять у вежу, з якої не виходять. Я відчуваю: ця вежа перемеле всіх, хто сидить поруч зі мною. Усіх — крім мене. Я виживу. Бо іншого варіанту просто немає.