У Костика в очах метнувся страх — справжній, жахливий.
— Я ж не казав тобі — боявся, що ти подумаєш: я божевільний! — але тепер, після твоїх слів… Ось яка історія… За останній місяць мені постійно потрапляється якась дівчина. Досить гарна, вся в чорному — з голови до ніг, тільки губна помада червона. Я йду собі вулицею, а вона назустріч. І дивиться на мене. Усміхається.
— По якій вулиці?
— Та в тому й фокус, що по різних! І завжди — назустріч! Причому в різних місцях! Степ, вона за мною стежить! Кілька днів тому я не витримав, узяв і спитав: «Чого вам від мене треба, дівчино?» У мене досі мурашки по шкірі… Я не трус, але тут… Пройняло, Степ. Знаєш, що вона мені відповіла? «Як же мені з вами розлучитися? Адже я — ваша Смерть…»