— Офіціантка невпевнено сідає на край дивана. — Ресторан уже зачиняється.
— Бо мені не хочеться повертатися додому, — морщуся я, відпиваючи з пляшки вина. — Там пусто.
— Ви виглядаєте нещасним.
— Просто мені набридло жити.
— Набридло? — вона справді дивується. — Але навколо стільки всього цікавого.
— Половину цього я вже бачив. Не вразило.
— А ви не думали про сім’ю, про дітей?
— Я не сімейна людина. Якось спробував. Досить, до чорта.
— Вам розбили серце? — співчутливо уточнює вона, і мене майже тягне зірватися.
— Ти що, психолог?
— Вибачте, я лізу не в свої справи. — Вона швидко встає. — Я піду.
— Почекай. Як тебе… Емма? Їдь до мене? Просто вип’ємо вина, подивимося телевізор. Я тебе й пальцем не зачеплю, чесно.
— Ви надто добре вмієте вмовляти, тож я не наважуся. — вона усміхається наївно-мрійливо. — Я з тих, хто вірить у кохання з першого погляду і хоче вийти заміж.
— І секс — тільки після весілля? — усміхаюся я.
— Так. У ідеалі — так.