— «Не треба, будь ласка», — беззвучно благаю й тремчу від страху.
Чоловік грубо хапає мене за комір і ривком витягує з багажника.
— Ти ще хто? — струшує й розглядає, як невідому істоту. — Відповідай: що ти робиш у моїй тачці?!
Голос строгий, габарити лякають, але очі не злі. Відступати все одно не куди…
Я забуваюся й кричу, намагаючись пояснитися. губи рухаються по інерції, але з горла не вилітає жодного звуку. Я осікаюся й стискаю шию долонею.
— Німа, що чи? — хмуриться чоловік, а я відчайдушно киваю.
— І що мені з тобою робити?
— «По-мо-гі-те», — проговорюю одними губами по складах і ковтаю зрадницькі сльози.
Якщо він не спасе, Хазяїн знайде мене й поверне назад у ад, з якого я так важко втекла. Допомоги більше чекати нізвідки, а нашийник стискається ще тугіше.