— Такі ж створіння траплялися минулого разу? — тихо спитав у мене Андрій.
— Ні, — похитав я головою. — Перший раз бачу щось подібне, мабуть, усі підземелля сильно відрізняються одне від одного.
— Серйозні хлопці, але нічого не поробиш — будемо атакувати.
Інші члени групи теж виглядали стурбованими, у тому числі й ми з Анею, хоча ще зовсім недавно всі були сповнені рішучості розірвати на шматки супостата, який нам трапиться на шляху. Зараз же в великій залі ми побачили перших наших противників — лише двох, але одразу захотілося повернутися назад і відмовитися від проходження.
Найбільше вони нагадували мавп, тільки ходили на задніх лапах. Повністю роздивитися противника не вдалося, бо вони були закутані в броню фактично повністю — відкритим лишалося лише обличчя, за яким можна було зробити висновок, що це щось на кшталт горил.