Цей роман Чарльза Діккенса розповідає про багатого старого Мартіна Чезлвита та його складні стосунки з багатьма й дуже корисливими родичами. Прихований, деспотичний і підозрілий, утомлений від людського лицемірства, старший Мартін Чезлвит відганяє від себе навіть єдиного родича, якого він любить, — онука. Горде й самовпевнене юнацтво, вирішивши довести дідові свою спроможність, вирушає з Англії за визнанням і удачею в Америку. Роман викликав обурення американської громадськості через критику американського способу життя, який Діккенс описує. Томас Карлейль зауважив: «Янкі закипів, мов величезна пляшка содової».
В Англії та Європі роман сприйняли прихильно. В. Г. Бєлінський писав про нього так: «...хіба не найкращий роман талановитого Діккенса. Це повна картина сучасної Англії з погляду звичаїв і водночас яскрава, хоча, можливо, й однобічна картина суспільства Сполучених Штатів Північної Америки. Що за невичерпність вигадок! Що за різноманіття характерів, так глибоко продуманих, так точно окреслених! Що за гумор! що за стиль!… У “Мартині Чезлвите” помітна надзвичайна зрілість таланту автора; правда, розв’язка цього роману відгукується банальностями; але така розв’язка в усіх романах Діккенса».
Американські розділи зацікавили навіть слов’янофіла І. С. Аксакова: «Нещодавно я прочитав другу частину роману Діккенса. Опис Америки дуже цікавий, хоч і видно національну ненависть. Як огидні Сполучені Штати — ці гнилі плоди Європи на чужому ґрунті, ці передчасно перезрілі діти».
Відомо також, що Достоєвський захоплювався Діккенсом: припускають, що зображення психології вбивці Джонаса в «Мартині Чезлвите» могло вплинути на появу образу Раскольникова. Лицемірство Пексніфа («я хочу любити людство — і знати, що не розчаруюся в моїх ближніх») зіставляють із Томою Опискіним у Достоєвського («Дайте, дайте мені людину, щоб я міг її любити!»). Водночас переживання Джонаса, який вважав, що він убив свого батька, неодноразово порівнювали з колізіями «Братів Карамазових». Л. М. Толстой також неодноразово перечитував роман.