— Роздягнися. Хочу подивитися, що мені дісталося у спадок, — владно каже чоловік.
Підходить впритул, торкається кінчиками пальців щоки. А я мертвою хваткою вчепилася в полы халата.
— Не чіпай мене своїми брудними руками!
— Ти — моя власність, Віка. Твоє тіло належить мені. А тепер ставай на коліна — там твоє місце, для такої гидоти, як ти.
* * *
Він дикий.
Непередбачуваний.
Злий.
І він… звинувачує мене в смерті свого батька. Слухати виправдання він не бажає. Хоче покарати, зробити боляче.
А хіба може бути щось болючіше, ніж любов до людини, яка тебе ненавидить?