Замок Білого Вовка

Новий роман Андрія Бєляніна «Замок Білого Вовка» певною мірою повертає нас до часів роману «Меч без імені» й пробуджує ностальгійні спогади. Герой роману — такий собі подорослішалий і помудрішалий Лорд Скимінок, тринадцятий Ландграф Меча без імені. Він удівець і виховує дорослу доньку Хельгу.
І перше основне питання, коли ми починаємо заглиблюватися в життя цього маленького сімейства: «А хто ж у нас мама?» Тому що в наявності є тато — граничар Ставр Годинович — антиквар у 21 столітті й лорд замку Кость у Середньовіччі, а також якийсь дядько Едік — божевільний і колишній бог, який постійно розшукує свій молоток… ну, ви зрозуміли, про якого бога йдеться. З того, що дівчинка в нас нелюдськи сильна, вогне- й ударостійка, та ще й носить ім’я Хельга, ім’я мами може назвати будь-хто, хто хоч коли-небудь захоплювався давньоскандинавським епосом. Звісно ж, це Хель — богиня смерті в пантеоні давніх вікінгів, а безневинний герой YouTube дядько Едік — її улюблений брат Тор.

Власне, він і став каменем спотикання між подружжям, і зрештою вийшло так, як вийшло — після Рагнареку Хель живе в Закордонні, а Ставр виховує юну принцесу Асгарду в сучасній Астрахані, періодично відлучаючись у службових справах до Середньовіччя. А там неспокійно — то цверги з-за граней набіжать, то работоргівці, то дракон прилетить села палити, то сумнозвісний отець Горіо з Верони нагряне.

Але безкінечно так тривати не може — Хельга мусить зробити вибір, на чий бік стати, і ще до її повноліття в боротьбі за майбутню силу, здатну руйнувати й творити світи, зійшлися всі, хто тільки міг: Білий комітет, Інеїсті велетні, вампіри й некроманти, словом, недобиті боги, люди й нежить усіх мастей і рангів.

Однак не лише тато здатен захистити доньку, а й сама дівчинка цілком може постояти за себе. А вже в компанії коней, що говорять і читають, Центуріона й Ребекки, прекрасної дампірки Дани, чеського вампіра Вацлава та всього дорослого населення замку Кость — вони просто непереможні! І жодним істеричним лиходіям, які розсилають смс-ки з армією мерців, не впоратися з нашими героями! Та й родинні узи — не водиця, навіть у богинь та їхніх дочок.

Ось така розстановка сил у компанії з фірмовим гумором Андрія Бєляніна створює чудовий заділ на цикл із життя скандинавських богів і простих російських офіцерів-антикварів. Варто зауважити, що Андрій Олегович, звертаючись до того чи іншого епосу — чи то Європи, російських народних казок, чи легенд про богів-Асів, — завжди дуже трепетно ставиться до вихідного матеріалу, хоч і додає йому якостей, необхідних для розвитку сюжету. Так і в «Граничарах» — усі наявні персонажі цілком реальні й прожили тисячоліття в легендах, а тепер здобувають нове життя і на сторінках роману астраханського письменника.