«Звідки взялась кров? Це смерть. Вона підкараулила мене й порізала своєю косою». Ліда, збожеволіла, ішла з кухні до ванної, дивлячись на когось попереду. Чому в твоїх очах темрява, Лідочко? Чому в твоїй руці скло, вкрите кров’ю? Опам’ятайся!
Ліда вчепилася своїми скляними очима в дзеркальне полотно. Звідти на неї дивився чужий, ненависний їй лик порочного створіння.
«Це ти у всьому винна! Я тебе катуватиму. Я позбудуся тебе». Вона провела уламком по обличчю порочної жінки. І скрикнула від болю та від вигляду багряної плями.
«Ну й нехай!» Ще одна пляма, що перетворювала бліде обличчя на страшну маску. Ліда здерла з себе закривавлену матерію, щоб заплямувати порочне тіло матері. Розрізи виснажували її тіло. Фонтан крові, що вирвався з руки, на мить прояснив їй розум.
Вона кудись кинулась у коридор — без жодної мети, та її сильно хитнуло й жбурнуло на підлогу. Мучачись на четвереньках довгу дорогу до кімнати, вона якось вскарабкалася верхньою половиною свого тіла на стіл, аби наостанок залишити Колі кілька слів: «Коля, прости. Ірочка знає все».