Врата небесні

У новій книзі Олексія Солоніцина зібрано оповідання, написані в останній час, і повісті, створені раніше. Герої цих творів об’єднані служінням Христу, вибором того життєвого шляху, від якого вони не відступають ані на крок.

Це й підліток Алёша, який разом зі своєю бабусею ремонтує баню церкви в майже «вмерлому» селі з оповідання «Алёшкіна зірка»; і патріарх Тихон, який зустрічає Великдень 1918 року в Марфо-Маріїнській обителі, створеній великою княгинею Єлизаветою Федорівною — напередодні їхнього арешту та мученицької загибелі; і герої такого чудового оповідання, як «Зустріч, якої не було», де за волею автора зустрічаються государ імператор Микола II і Антон Павлович Чехов.

Той самий вибір хресного шляху бачимо й у повістях письменника — шляху, який відкриває брами небесні. Повість із однойменною назвою, на мій погляд, одна з найкращих сучасних літературних творів про новомучеників Російських. Вона про мученицький подвиг сестер Іверського жіночого монастиря Самари. Описуючи минуле, письменник, насправді, веде розмову про теперішнє, бо «Ісус Христос учора і сьогодні і на віки Той Самий» (Євр. 13:8). Долі семи черниць, з любов’ю виписані Солоніциним, перегукуються із сучасною дійсністю, як ніколи.

«О, Господи, як же далеко нинішні люди відходять від віри! Про життя монастирське знають із французьких романів… Як мало траплялося людей, які розуміли, що служіння Богові є покликанням, що ніякої трагедії не потрібно аж ніяк для того, щоб піти в монастир. Віра — це як любов…» Так може міркувати не лише черниця на початку ХХ століття, а й нашої, сповненої сум’яття доби. Врата небесні відкриті і для нас. Але їх може досягти лише той, хто долає спокуси й веде постійну духовну боротьбу. Для цього потрібна віра, а «віра вимагає мужності й духовної сили», — казав отець Іларіон, звертаючись до Тетяни, майбутньої черниці Епістимії. Хіба не актуальний його заклик сьогодні? Не перевелися й пропагандисти, подібні до героя повісті Ярцева, який вважає, що «народ російський тьмяний і дикий». Сім черниць Олексія Солоніцина, що представляють увесь соціальний зріз Росії — від селянки до дворянки, спростовують гнусну брехню Ярцева про наш народ.

І насамкінець хочеться відзначити, що Олексію Солоніцину вдалося головне: наповнити світлом християнського оптимізму і молитовною теплотом як його оповідання, так і драматичне оповідання про сучасного священника, і трагічну історію про черниць.

За що йому особлива подяка.
Протоієрей Миколай Агафонов, член Союзу письменників Росії.