Повернення Ангела

Війна з Альянсом закінчилася, але в спадкоємця Імперії забрали найдорожче — його наречену. Ліссу викрали, стерли пам’ять і сховали в гаремі. Тепер на її серце претендує красень султан, а Ерика вона ненавидить. Принц піде на все, аби повернути свою любов, але Імперії загрожує нова небезпека — давній артефакт, що стирає зорі, потрапив до дуже поганих рук…

«Пролог

На вузькому ліжку сиділа, підігнувши ноги, молода гарна дівчина. Вона з ненавистю дивилася на протилежну стіну й слухала кроки свого тюремника, що наближалися. Вона вже вісімдесят п’ять днів просиділа в цій камері, очікуючи власної смерті. Таку долю приготував їй коханий чоловік. Спершу він розтоптав її почуття, потім її гордість — вирішивши одружитися з рудою плебейкою, а тепер засудив до страти. А вона ж мала стати імператрицею. До цієї ролі її готували з самого народження. І вона була б найкращою дружиною для молодого імператора Ерика.

— Ненавиджу! — крізь зуби шипіла Лавіра, стискаючи кулаки. — Я тебе знищу! І тебе, твою руду стерво, і всю твою Імперію! Чуєш? Знищу!

Дівчина засміялася тихим, божевільним сміхом, який перейшов у кашель. Пролунав сигнал, і частина стіни безшумно від’їхала вбік, відкривши погляду в’язня її тюремника Валиуса.

— Ваша милість, — тихо промовив він. Дівчина насторожено спостерігала за ним.

— Ви нічого не їли сьогодні.

— Я не голодна, — гордовито підняла голову красуня. — До того ж, чи варто мене годувати, якщо завтра буде виконано вирок?

— Вирок іще не виконано, ваша милосте, — повільно вимовив Валиус. — Хто знає, що нас чекає завтра?

— Ну ти філософ, — вивернула красиві губи у усмішці Лавіра. Вона скривилася й потерла шию, яку натирав магнітний нашийник — своєрідна гарантія того, що в’язень не втече. Під час спроби втечі такий нашийник вибухав, не залишаючи шансу на виживання. Сам тюремний каземат містився на астероїді без атмосфери. Сюди відправляли приречених на смерть. Саме сюди — зрадників і перебіжників галактики.

Лавіра опустила босі ноги на підлогу й підійшла до Валиуса. Чоловік стояв напружено, але не ворухнувся.

— Подивися на мене, — прошепотіла дівчина, торкаючись пальчиками його підборіддя. — У тебе такі гарні очі!

Він, неохоче, повернувся й виконав прохання дівчини. Здавалося, в її погляді гинуть і народжуються цілі всесвіти. Очі Лавіри зачаровували, не давали думати.

— Врятуй мене! — видихнула дівчина й, ставши навшпиньки, впилася в його губи гарячим поцілунком.

Ця жінка давно стала сенсом його життя, його нав’язливою ідеєю. Вона просила про неможливе, але і без неї все втрачало значення. Він її врятує — чого б це не коштувало!»