Ворона і Лисиця:
Скільки разів твердили світові,
Що лестощі гидкі, шкідливі;
Та марно все — не в поміч,
Бо в серці лестивиця завжди знаходить куточок.
Де-не-де Вороні бог послав шматочок сиру;
Злізши на ялину, сіла вмостившись,
Щоб поснідати зовсім уже зібралася,
Та заколисалася й думала, тримаючи сир у роті.
На біду, Лисиця біжить неподалік;
Раптом сирний дух Лисицю зупинив:
Лисиця бачить сир —
Лисицю сир підкорив,
Плутовка підходить до дерева навшпиньки;
Виляє хвостом, з очей не зводить з Ворони
І говорить так солодко, ледве дихаючи:
"Голубонько, як ти гарна!
Ну що за шия, що за оченята!
Розкажеш — то, правда, казки!
Які пір’їнки! який носок!
І голосок, напевно, ангельський бути має!
Поспівай, світлику, не соромся!
Що ж, сестрице,
Коли така краса — й співати ти майстриня,
Адже ти б у нас була цар-птицею!"
Від похвали, мов вість, у неї закрутилася голова,
Від радості в горлі подих сперло, —
І на привітні слова Лисиціні
Ворона каркнула на все вороняче горло:
Сир випав — з ним була й плутовка така.
Вовк на псарні
Вовк уночі, думаючи залізти в кошару,
Потрапив на псарню.
Раптом підвівся весь псарний двір —
Почувши сірого так близько розбійника,
Пси залилися в хліви й рвуться геть на бій;
Псарі кричать: «Агов, хлопці, вор!»—
І миттю брами засовом;
За хвилину псарня стала пеклом.
Біжать: хто з дуб’ям,
Хто з рушницею.
«Вогню! — кричать, — вогню!» Прийшли з вогнем.
Мій Вовк сидить, притулившись в куток спиною.
Клацавши зубами й ощетинивши шерсть,
Очима, здається, хотів би всіх з’їсти;
Та бачачи, що тут не перед стадом
І що ж приходить, нарешті,
Йому порахувати за овець,—
Пустився мій хитрец
У переговори
І почав так: «Друзі! Навіщо вся ця метушня?
Я вам давній сват і кум,
Прийшов миритися з вами, зовсім не для сварки;
Забудьмо минуле, заведімо спільний лад!
І я, не тільки надалі не чіпатиму тутешніх стад,
А й сам радий за них з іншими гризтися
Та й вовчим клятвеням стверджую,
Що я…» — «Послухай-но, сусіде,—
Тут ловчий перервав у відповідь,—
Ти сірий, а я, мій любий, сивий,
І вовчу вашу натуру давним-давно знаю;
А тому мій звичай:
З вовками інакше не робити миру,
Як знявши шкуру з них геть долі».
І тут же випустив на Вовка
Зграю гончих.
Свиноя під дубом
Порося під Дубом віковим
Наїлося жолудів досита, до відвалу;
Наївшись, проспала під ним;
Потім, очі продравши, встала
І рилом підкопувати корені в Дуба стала.
"Бо це дереву шкодить, -
Каже їй з Дуба Ворон, -
Коли корені оголиш, воно може засохнути".
"Нехай сохне, - каже Свиня, -
Мене це зовсім не тривожить,
У ньому користі я мало бачу;
Хоч би й вік його не був, я нічого не пожалію;
Лиш були б жолуді: адже я від них жирію".
"Неблагодарна!" - сказав тут Дуб їй,
"Коли б угору могла підняти рило,
То тобі було б видно,
Що ці жолуді на мені ростуть".
Невігла так само в сліпоті
Бранить науку й навчання
І всі учені труди,
Не відчуваючи, що він їх плоди куштує.