Потяг. Мій небезпечний бос

Цілий рік я наполегливо працювала на того, кого ненавиджу всім серцем. На гидкого, безпринципного, тиранічного Артема Гадаєва. Я могла стерпiти все, але не те, що він собі дозволив. Ні його настирливих рук на моїх стегнах, ні його гарячих губ на моїй шиї. Я кинула заяву про звільнення на стіл — ось тільки у боса були зовсім інші плани. В них входила я. Повністю. І бажано без одягу.

— Заяву на звільнення я не прийму, — спокійно повідомляє бос.

— І чому це?

— Тобі хіба не потрібні гроші? На операцію бабусі.

— Потрібні, але вас це не стосується.

— Ще як стосується. Я можу їх дати. Увесь. Одразу. Прямо зараз. Хочеш? Переведу на твою карту або на рахунок клініки.

— За рахунок моєї майбутньої зарплати?

Я відчуваю підступ. Бос особливо не славиться щедрістю — а тут раптом дасть таку велику суму?

— За рахунок тебе, Ева.