Омови. Шепіт. Пророцькі слова. Відречені молитви. Привороти й одвороти, обереги та навіди. Усе це — відгомін великого язичницького минулого, уламки Істинної Віри, що піднімала наших Предків на рівень із Богами. Не дарма церква боялася цього спадку ВЕЩОЇ РУСІ як вогню й карала його носіїв безжально — за зберігання «чаклунських зошитів» били батогом, рвали ніздрі, гнали на каторгу; за користування ними — спалювали живцем.
Але попри всі анафеми й тортури народна Русь зберігала «відречені слова» не одне століття — переписувала, вчила напам’ять, чаклувала, ворожила, «волхвувала», заговорювала хворобу й пагубу, «примовляла» (притягувала) коханих, закликала давні Сили, зверталася до Землі й Неба, «славила рідних Богів так, як Они заповідали нашим Предкам».
Дослідивши близько 1500 змов, ця книга реконструює найдавніші слов’янські обряди й за «віщими словами» відновлює російський язичницький канон, подібний до індоарійських богослужінь.
«БУДТЕ СЛОВА НАШИ КРЕПЧЕ КРЕПКАГО КАМНЯ, ТВЕРЖЕ ТВЕРДАГО ЖЕЛЕЗА, ОТНЫНЕ И ДОВЕКУ. НЕБО РОДНЫХ БОГОВ ДА БУДЕТ СЛОВУ НАШЕМУ КЛЮЧ. ЗЕМЛЯ РУССКАЯ ДА БУДЕТ ЕМУ ЗАМКОМ».