— Ти ніхто, — промовляє він тихим голосом, від якого пробирає до кісток.
Інстинктивно штовхнувши плечем дверцята авто, я починаю навпомацки шукати рукоятку, що відчиняє їх. У мене лише секунда, щоб вибратися з його машини, бо ще мить — і страх паралізує.
— Ніхто, об який витирають ноги всі, кому не лінь, — продовжує він, ніби не помічаючи моїх метушень.
— Відкрий… Відкрий двері…
— Тебе не те що хотіти… на тебе дивитися гидко.
— Відкрий двері!.. — хриплю я крізь горло, стиснуте судомою, — Або я…
— Що?.. — пригвозджує мене важким похмурим поглядом. — Ти заплачеш?